"Бои лириков" и edinstvennaya.ua: совместный проект "Украина в стихах" - Леся Мудрак

Меня зовут Леся Мудрак. Начинала я, как и все, с плохих стихов. Пробовала себя во всем, но, все же обучение на отделении литературного творчества в киевском университете, а также общение с поэтами, дает свои плоды. Я решила быть непохожей на всех, захотела быть эпатажной и креативной, и, честно говоря, мне даже было все равно, что обо мне подумают. Поэзия для меня - это, прежде всего взрыв энергии, либидозной особенно !
 

Писатель должен быть свободным и откровенным.  Он пишет, чтобы писать. Часто бывает так, что таланты пробуют себя в разных жанрах. И, вроде бы, все получается, но ощущается нехватка чего-то. Я тоже искала нишу, в которой мне было бы комфортно. Сейчас мне уютно в эротической поэзии,  я живу, ею дышу. Мне хочется рассказать всему миру о единении духовного и телесного. В определенной степени − это и самоирония, а, может, и искания внутренних и внешних архетипов. Когда художник умеет над собой посмеяться, или посмотреть на себя со стороны − это проявление интеллекта и духовности.

                      * * *

В оберемку троянд
жебонить мокра цівочка миті.

Розвалена Троя…
Тур трипільський
рогами –
в дощах.

Шукаю себе
в твоїм Великоднім санскриті:
до краплі вичитую…
Чую: літера кожна, як птах.

Увібравши у серце
крашанок непідроблену святість,
ідеш,
а цвіт черешневий
білі цятки на плечі кладе…

Чи була?
Чи здавалась
почуттів невгамована ярість?
Згадаєш мене.
Із мовчання хтось вигукне:
Де-е-е?

…В мене вже
чоловік офіційний
і двійко малечі.
Дивлюся на стелю –
зі стелі –
замислений Сфінкс.
Він знову мовчить.
На серванті –
зажурений глечик
зітхає.
І вершниця
розколихує вісь.

Затулюся букетом.
Понаколюю погляд на шпички.
Відчуваю трояндовий захист,
як воїн китайську стіну…
Чоловік поцікавиться:
– Ти не бачила запальнички?
Затулюся букетом –
власну сльозину ковтну.

Згусток сонця в мені запече,
що ховається в грудях:
Пам’ятаєш, як бігла,
неслася до тебе,
як зоряна лань?
День, якого нема,
я знаю, мене не забуде.
А – на світовій шахівниці
грають наше інь-янь.

Притулюся до слухавки –
це і все,
на що зараз я здатна.
Це – зв’язок потойбіччя.
Він – Сфінкс,
і він мені люб.
Це – не тіло.
Не плоть.
Не хіть.
Не рахманська
ватра.

Гордий вершнику,
чуєш?!
Тебе я…
тебе…
люб-лю…

           * * *

Ти не готовий…
Овид?
Овідій?
Літо замкнуте в міті.
Шугає коло у надра
надривно,
принадно
коло-во-ро-ти-ть,
роздмухує ватру…
стрибаєш у неї –
розпечену пектораллю глибин…

Втіка до Єгипту каміння,
стрибаючи через тин…

Амазонка – з м’ячем.
М’яч – шабатин.
ША!
БА!
ТИ?!
– Твій хід конем!
Не гальмуй…
Не…
Не…
Скіфе, спиваючи сомму,
не віддавай нікому!!!

…Ти не готовий…
Танцююча пластика
вигинів, стегон –
на губах розпластана…
Ста-лося?
Ось!
А!
На місяці – танцює
нага нога…

Ти не готовий
бути
моїм часом:
зрання й до безкі-нОчності…

Пульс розчахнений
В формах глиняних.
Глиба – в камені.
Ми – не кам’яні…
Ти накочуєш
Хвилі ламані.
Дрижаки – по мені…
Я спалена…
– Спала?!
– Ні!
Спалах ахає.
За бороду – вечір загнаний.
Кажеш:
– Думаю…
Тіло – міною…

Шліфую бронзу
Чуттів пір’їною.

Вже – заручена –
Пальці світяться.
Ця любов і є
Стотрембітною.

Аж завиється від безвиході…
Дай себе, як є…
Будеш вихлюпом.

…Не коханка – я!
Не – за викликом…

Зачекай! Не йди!
Не йди!
Там – зависоко!

Леся Мудрак