«Це особливий вид ностальгії - купувати речі, які були втрачені» - інтерв’ю Надії з Сєвєродонецька
Її історія водночас схожа й зовсім не схожа на історії багатьох українців, які покинули свої рідні міста через війну. Схожа у тому, що в ній ідеться про втрати, біль, пошук свого місця у нових умовах, а не схожа у кожному прояві справжнього життя окремих людей.
Ми познайомилися з Надією завдяки благодійному фонду “ДоброТУТ”. Це вже третя історія про жінок, яким допомагає фонд.
Перша - про Людмилу Пашу, жінку з Маріуполя, яка стала активною волонтеркою фонду. Її історія започаткувала цей проєкт. Щодня Людмила спілкується з переселенцями (це слово вона дуже не любить, але воно давно частина нашої реальності) з окупованих та прифронтових територій, тому може розповісти чимало неймовірних історій. Таких, якими неможливо не поділитися. Команда “Єдиної” не могла оминути увагою її історію, тож читайте чергову, дуже щиру й теплу розповідь про прекрасну жінку, її сім'ю, виклики, з якими вона стикається, і перемоги, які вона здобуває.
Про Надію
Надія - надзвичайно красива, розумна, творча, ба навіть сяюча зсередини дівчина. Дуже щира і справжня. Трохи схожа на героїню котрогось із виточених романів чи казок.
На початку розмови я запитала, як звати донечку нашої героїні.
- Аліса, - відповіла вона.
- Як ту дівчинку з Країни Див?
- Так! - швидко відреагувала Надія.
Нечасто розмова, що стосується важких випробувань, які випали на долю українців через війну, починається з бесіди про книги, ілюстрації та персонажів.
Усі особисті історії не схожі між собою. А наше з Надією інтерв'ю почалося з розмови про Алісу з Країни Див.
- Ваша Аліса така ж чарівна, як і Аліса з Країни Див?
Так (сміється). Ще до народження доньки ми з чоловіком ходили на анімаційний фільм про Алісу. Мені запам'ятався цей образ. Нам обом дуже сподобалось. Такий красивий… Коли наша Аліса народилася, я одразу почала збирати книги для неї. У мене в Сєвєродонецьку залишилися ті, за якими я дуже сумую. Три книжки про Алісу з дуже красивими ілюстраціями.
Проте в мене є радісна новина. Одну з них я вже знайшла і купила. Ви знаєте, це особливий вид ностальгії - купувати речі, які були втрачені. Точно такі, які вже були. От одна з них - книжка про Алісу.
- Це як спосіб хоч трішки відтворити те життя?
Так, як ілюзія, що щось можна повернути.
- Ви втратили там усе?
Квартира ціла, але в ній нічого немає. Все винесли “будівельники”, які зламують квартири задля “ремонту та реконструкції”, а насправді банально грабують.
- Розкажіть, будь ласка, як для вас почалася війна?
24-го ми спали. Прокинулися не від вибухів, а від телефонних дзвінків. Чоловіку дзвонили його однокурсники з Києва. Я не розуміла, чому так рано, а він навіть спочатку не брав слухавки. Потім я зайшла у телеграм, побачила новини.
І тоді я до чоловіка: “Війна розпочалася!”. Він не повірив, каже: “Дай поспати, що ти таке вигадуєш, ну”.
Я пізніше розмовляла з людьми, і виявилося, що багато з них підозрювали, що таке може статися.
А мене це якось зовсім наче й не стосувалося. Я вся була у роботі, у сім'ї, дбала про доньку. Не читала новин. Зовсім. І раптом це.
Алісі був лише рік, ви знаєте. А коли в тебе малесенька дитина, то рівень тривоги значно більший. Я дуже панікувала.
Чоловік був упевнений, що все швидко минеться, і не хотів нікуди виїжджати. А я пережила обстріли 2014 року в Лисичанську, тому в мене одразу виникли асоціації.
З кожним днем ставало дедалі гучніше. Але в підвал ми пішли лише раз, це було десь за чотири дні після початку війни. Лунали вибухи, ми схопили доньку, спускалися пішки з третього поверху, а там вікна, скло. Я розумію, що, мабуть, тоді краще було перечекати. У нашому будинку нема підвалу, і ми під цю канонаду бігли через двір, до іншого будинку.
Там темно, вогко, пил, один вихід, я сиділа з дитиною на проході У мене наростала паніка. Потім я сказала чоловіку, що більше туди з донькою не піду. Насправді дуже шкода, що у прифронтовому місті за всі ці роки не обладнали бомбосховищ. Ховатися було ніде.
- І ви вирішили, що час виїздити? Куди попрямували?
Такий був збіг, що у місті в той час перебувала тітка мого чоловіка, яка давно живе у Стамбулі. Незадовго до війни вона приїхала у гості до родичів і була там, коли все почалося. Тож вона зібралася виїздити й узяла мене з собою. Це було 2 березня. Тобто в місті у стані війни я була лише тиждень.
- Яким був ваш шлях?
Дорога насправді була жахливою. Ми прибули на Лисичанський залізничний вокзал. А в мене з вокзалами пов’язані не дуже приємні спогади з 2014 року. Я чітко пам'ятаю, як тоді стояла у Луганську із кішкою у переносці, лунали вибухи з обох боків. Але мені здається, що тоді я так не переймалася. А цього разу, з дитиною, з родиною (чоловік і його батьки поїхали нас проводжати), під вибухи… я панікувала.
Ми довго чекали на потяг просто неба, а навколо вибухи… До кордону з Польщею їхали близько 40-45 годин у повній темряві, бо всі вікна були зашторені, і з вимкнутими телефонами. Я навіть не могла поміняти підгузка.
Потім у тітки на вокзалі в Польщі поцупили сумку з усіма документами, тож ми залишились у Кракові на тиждень, поки не зробили тимчасові. А далі уже попрямували до Праги.
Там усюди були наші… В усіх потягах жінки з дітьми, тваринами, літні люди.
З Праги ми полетіли до Стамбула.
У мене постійно було відчуття, що я в кіно. Все було занадто нереальним.
А в Стамбулі ви змогли хоч трохи видихнути?
Ну як сказати. Ми приїхали ввечері, а на наступний день мені викликали швидку.
В лікарні зробили всі аналізи, і виявилося, що фізично я здорова. Але добу я блювала, тремтіла й не могла встати. Для родини, яка мене прийняла, це теж було випробування. Але щойно я розповіла про найбільший треш, далі все було гаразд.
- Що найбільше вразило у Стамбулі?
Мабуть, ситуація з банківськими картками. Вдома я всюди платила за допомогою телефона. Коли ми виїздили, я не взяла навіть картки. Але там у більшості магазинів старі системи оплати. Я просто не могла розрахуватися телефоном. Навіть гроші з рахунку не могла зняти. Рятували тільки родичі та можливість замовити товари онлайн. Узагалі багато чого я там змогла зробити лише завдяки родичам. Як там інші українці влаштовуються, мені важко уявити.
- І коли вирішили повертатися в Україну? Коли тут трішки все затихло?
Ні, ми приїхали, коли в Дніпрі якраз нічого не затихло.
Але я вже не могла жити без сім'ї. Мені було важко усвідомлювати, що донька бачить батька лише через відеозв'язок. Я дуже хотіла повернутися.
- А ваші рідні коли вибрались із міста?
Вони протрималися до квітня. Одного разу снаряд прилетів зовсім поряд із нашою машиною, і тоді чоловік зрозумів, що скоро не буде на чому їхати. На той час ніякого евакуаційного транспорту вже не було.
Тож він забрав найважливіше: нашу вівчарку, кицю, один мій об'єктив, свій PlayStation (сміється). Також із ним поїхали його батьки і моя мама, за якою вони заїхали у Лисичанськ. Їхали під звуки вибухів, але все-більш менш нормально склалося.
- А що у Дніпрі?
Ми всі живемо у маленькому будиночку (45 кв. м), він приватний, але вважається гуртожитком. Знайти щось більше за площею не можемо. Люди як тільки чують, що у нас вівчарка, одразу відмовляють. Я не можу довести їм, що в нас слухняний і охайний пес. Його звати Райт, йому 9 років. Він дуже спокійний і чемний. Звісно, дуже прикро, що в рідній країні влаштуватися важче, ніж за кордоном.
Чоловік і мама знайшли роботу. Виходить, ми вже прив'язані до міста.
- А як ваша робота?
Я потрохи почала фотографувати. І коли в мами вихідний, я залишаю доньку з нею і працюю. У своєму місті я була відома масштабними жіночими фотопроєктами. Я цим жила. У Дніпрі потроху знімаю. Часто роблю сімейні зйомки зі щирими емоціями, без якогось позування, обожнюю ці усмішки. А ще я спробувала себе в аквазйомці. Хоча треба ще багато придбати, щоб відновити повноцінну діяльність.
Довоєнний проєкт Надії
Я дуже сумую за рідним містом. У минулому це невелике містечко з великими можливостями. Воно було дуже комфортним для життя. Я обрала його свідомо, у дорослому віці. Переїхала у Сєвєродонецьк із Лисичанська. Це було по любові. І я дуже хотіла б повернутися.
Довоєнний проєкт Надії
- Як ви дізналися про благодійний фонд “ДоброТУТ” у Дніпрі?
Я просто побачила у сторіс однієї з моїх клієнток із Сєвєродонецька, що вона малює гарні картини. Запитала, де саме, вона мені скинула сторінку фонду. Я їм написала й урешті потрапила на мастер-клас “Спокійна мама - спокійна дитина”.
Він мене дуже надихнув. Це так круто. Тобі дають полотно, фарби, час, все детально розповідають. Я дуже люблю малювати, хоча й рідко знаходжу на це час. І тут отримала таку можливість…
Це був перший фонд у Дніпрі, де не роздають їжу чи речі (хоча це теж дуже потрібно), а дарують враження!.. А ще я нещодавно відвідала майстер-клас Маргарити Січкар. Він мені дуже сподобався, тому що все чітко і “без води”.
А ще ми виграли великодній кошик. Перед святом на сторінці ДоброТут влаштували розіграш і я вирішила взяти участь. Великдень - значуще свято для нас, бо ми родиною раніше завжди випікали дуже багато пасок, красиво прикрашали яйця. Але через війну вже другий рік поспіль не мали змоги це робити. На перший Великдень я була у Туреччині, там ніхто таке свято не відмічає. А у цьому році нам просто не було де випікати. Отож, цей кошик подарував особливий настрій і дуже потішив нас усіх.
Знаєте, це так важливо, коли ти можеш отримати щось більше, ніж базові речі для виживання. Це дуже надихає, тоді здається, що в тебе все добре, як і було раніше.
Фонд - це багато теплих людей. Людмила Паша - енергія цього фонду, рушійна сила. Її завжди видно та чутно, у позитивному сенсі цих слів. Те, що вона теж переселенка, відіграє чималу роль, бо Людмила найкраще розуміє, як це. Знає, чого ми потребуємо, і намагається наповнити цим.
У них є ще чудова акція, коли можна вибрати для дітей нові якісні речі у магазині Waikiki. Я накупила донечці літніх сукенок. Вона в мене вже модниця у два роки!
- Що для вас найважливіше у цій акції, окрім речей?
Ви знаєте, а речі - це дуже важливо. Нові красиві речі, які можеш обрати сам. Бо коли я звертаюся по допомогу, то найчастіше отримую вживані речі, не всі у гарному стані. А так хочеться вдягнути дитину в чистеньке, без плям, у красиве щось.
Розумієте, у тому житті ми могли багато чого собі дозволити. А зараз, коли цього не можеш, то дуже добре розумієш, як усе змінилося. Це теж про ілюзію нормального життя, але інколи так важливо її підтримувати. Це дуже важливий момент для того, щоб психіка стабілізувалася й трішки стало легше.
У цій акції дуже важливо, що діти самі обирають речі. Це в мене ще дуже маленька дитина, а старші роблять свій вибір самі. Це надзвичайно важливо для них. Бо коли в батьків обмежені можливості, вони купують дитині найнеобхідніше, найпрактичніше. Який там Спайдермен на білому тлі! А тут можна вибрати те, що хочеться. Для дітей це справжня радість. Відчуття нормального дитинства.
І взагалі, дітям фонд пропонує багато цікавого: кіно, оперу, цирк, планетарій. Ми ще не ходимо, але я так тішуся, коли дивлюся фотографії, відео з радісними малими.
- У Дніпрі не надто спокійно. Як ви це все переживаєте?
У мене все той же страх за дитину породжує сильну тривогу. Ніби така доросла, ніби все розумію, але дуже переживаю. Тобто зовні я поводжуся спокійно, пригорну доньку до себе, притисну. Але насправді досі важко. Хоча потроху почала звикати. А от коли приїхала з Туреччини, то кілька разів зривалася кудись далі їхати.
Але тут працює чоловік, мама влаштувалася на роботу. Звісно, життя важливіше, але без роботи, з маленькою дитиною як прожити? І тому хочеш-не-хочеш, а ти теж тримаєшся за роботу когось із родини.
- Про що ви мрієте?
Моя найзаповітніша мрія банальна, як у більшості українців зараз, - мирне небо над головою, свій дім, щаслива та здорова родина. Безпека. Щонайперше безпека.
Віримо, що незабаром так і буде. А поки я буду вірити в те, що про чемність вашого пса Райта прочитають добрі люди і ви знайдете чудове помешкання для себе та сім'ї. Щиро вам цього зичу.
Поки готувався матеріал Надія повідомила, що її сім’я знайшла нове помешкання у Дніпрі, чому ми надзвичайно раді.
Матеріал підготувала Оксана Шевченко
