Писательница Галина Горицкая о своих книгах, вдохновении, уверенности в себе и семье
Галина Горицкая

Письменниця Галина Горицька: «Найбільше впевненості додає нове написане слово»

197

Знайомся, це Галина Горицька. Вона не тільки зразкова дружина і кандидат політичних наук, а й неймовірно талановита українська письменниця, романи якої підкорили не лише українську публіку, але і жителів інших країн.

В інтерв'ю "Единственная" Галина розповіла про те, чому вирішила стати письменником, що надихає її на новий матеріал, а також про те, як їй вдається поєднувати свою кар'єру з науковою діяльністю і роллю дружини.

Що надихнуло вас стати письменником?

Обставини. Як і у всіх письменників, хороших і тих, котрі ще не знайшли свого читача, в мене були певні обставини, котрі на дали мені іншого вибору, як сісти і почати писати. Якщо коротко, в своїй передмові до другої книги "Остр(і)в" я написала що, коли трапився другий київський майдан, мій світ не просто перевернувся догори дриґом – він докорінно змінився… Дядько Хем зауважив, що писати треба лише тоді, коли не можеш інакше.  Це, коли виринає зсередини потужне бажання сісти за комп’ютер і в такт оцьому "клац-клац" пережити-перетравити, осмислити під час написання навколишню дійсність, впорядкувати себе і відродити, знайшовши в чорному мороці безодні світлу надію. Бо найважливіше завдання фікшн – нести світло читачу. Я так гадаю.

Тобто спонукали політичні звершення. А надихає щодня те, що я знаю, коли пишу – мене охоплює неймовірне відчуття ейфорії і я хочу повторити його. Погодьтеся, якщо є щось, що робить Вас щасливим і Ви знаєте, що це, то чому б не зробити цього? Як каже Стівен Кінг: "До процесу написання можна приступати нервозно, збуджено, з надією, або, навіть з відчаєм. Будь як можна приступати, тільки не з байдужістю".

– Який ваш твір, на ваш погляд, є найціннішим для літератури?

Жоден (сміється). Я ж не стою на запилених полицях чиїхось бібліотек в шкіряних, серйозних палітурках. Давайте будемо відвертими: є книги, котрі змінили світ. Ну, скажімо…. Шевченко започаткував канонічну українську мову. Канонічну – не в сенсі мертву, а ніби як зібрав все докупи. Увесь наш відчай і біль. Його "Кобзар" – то концентрація голосів українців, національне підсвідоме, витягнуте з інформаційного поля землі. 

Моя роль в українській літературі не настільки глобальна. Але, коли мені телефонують читачі, або й кажуть особисто, що, ось цей твір дав їм надію. Або, скажімо, підняв настрій… Це для мене є визнанням того, що мої романи не даремно видають.

Однак, хочу привідкрити завісу: одне дуже відоме видавництво буквально на днях запропонувало мені написати серію романів про Київ двадцятого сторіччя. Мене, як історика, ця ідея захопила в полон  і я відразу ж погодилась. Це масштабний проект, котрий, ймовірно, і стане тим моїм твором, що буде найціннішим для літератури.

Ви називаєте себе письменником-аматором? Що ви вкладаєте в ці слова?

Аматором… Хм. А коли я так казала? Ні, звісна річ, коли я дописала свій перший роман – то я і не думала його видавати. Просто показала своєму хорошому знайомому, пану Ярославу Фальку (до речі, професійному журналісту, тож, гадаю, він би себе не називав письменником-аматором) і він підштовхнув мене принести рукопис в "Український пріоритет". Я це зробила граючи, абсолютно не хвилюючись, мовляв, ну хто ж мене видасть? Однак, вже наступного дня до мене зателефонував власник та ідейний натхненник цього видавництва – Володимир Шовкошитний і сказав дослівно (таке неможливо забути письменнику-початківцю): "У Вас дуже хороший роман. Будемо видавати". З того часу пройшло чотири роки… Пана Фалька я тепер називаю своїм літературним наставником, він не лише перший повірив в мене, а й продовжує давати мені влучні поради щодо творчості.

Галина Горицкая

А потім я віднайшла таке явище, як фейсбук і, недовго думаючи, вирішила додати в друзі пана Красовицького – генерального директора "Фоліо", аби запропонувати йому співпрацю. Ну так, знічев’я. Це я вже пізніше усвідомила свою зухвалість і, можливо, не зробила б цього, якби моє знайомство з фейсбук тривало трохи довше. Однак, він досить швидко запитав мене в месенджер, чи ми знайомі. Я відказала, мовляв, ні, але я хочу видавватись у Вас. Він додав мене в друзі, пояснивши, що в нього є їх п’ять тисяч з такими словами: "Додаю) Двох видалив тильки-но. Так и треба. Чия відвага – того й перемога".

В ТЕМУ: Must read от Аниты Луценко: 5 книг, которые изменят твою жизнь к лучшему

І так було опубліковано іще чотири мої твори: "Небо для тих, хто має крила", "Остр(і)в", "Український антидепрессант" і той роман, з якого почалася моя регулярна аритмія, коли я сідаю за комп’ютер: "Дороги, ведущие в Каир".

Тож, підсумовуючи, якщо бути письменником-аматором означає опинитись, наприклад, в компанії земляка Михайла Булгакова, то окей. Нехай буде так.

Що для вас означає бути кандидатом політичних наук? 

Аспірантура дисциплінувала мене. Як казали радянські комуністи: "Я прошла серйозну життєву школу" (сміється). Насправді, гадаю, кандидатська (заради якої я, до речі, поїхала в Каїр вчити арабську мову в одному з двох сертифікованих в арабському світі навчальних центрів) і була моїм першим Твором з великої літери.

Аспірантура, в котрій через свою впертість і небажання змінювати тему на якусь простеньку, мовляв, "і нащо тобі це треба?", я провела не три, а п’ять років, навчила мене досягати поставлених цілей.

Що ж. Захистилася я блискуче. Отримала диплом і більше мені моя арабська бязь не знадобилась. Хіба що, мій перший роман… Він там писався, в місті моєї мрії – Каїрі.

Ви поєднуєте наукову діяльність, кар'єру письменниці і роль дружини. Який вид зайнятості для Вас в пріоритеті?

Ось так і бачу, як мій чоловік читає інтерв'ю і каже: "А ну? Давай, скажи мені, то який вид зайнятості в пріоритеті?" і сміється. Я не вважаю шлюб – зайнятістю. Радше, це союз. Як казав Мюнхаузен: "Кохання – це теорема, котру треба доводити щодня".

У нас в родині є неписане правило: за рідкими виключеннями, такими, як похід до театру тощо, я працюю з вечірника до дев'ятої години. І все. Мене нема. А коли щось не виходить – дуже злюся на себе і відчуваю, що не змогла чогось сьогодні. Адже писати треба кожного дня. І планку тільки ти собі ставиш. Більше ніхто.

А наукову діяльність я з письменництвом давно вже ніяк не поєдную. Всі ми, жінки, звісно, як Гал Гадот (актриса, що зіграла Диво Жінку): і дружини, і матері, і армійські бійці в якійсь мірі… Головне, не перетворитись на термінаторів. Все ж таки, життя – воно одне у кожної з нас. До речі, Гал в ЦАХАЛІ провела два роки в якості інструктора по фітнесу і навіть з’явилась на сторінках МАХІМ по ініціативі МЗС Ізраїлю в рамках "покращення іміджу єврейської держави і ізраїльської армії". Я це до того, що треба завжди залишатись вірною собі.

Чому буде присвячена Ваша наступна книга?

Дивлячись, котрий з моїх написаних романів вийде першим. В одному я граюсь з модерністськими елементами письма і хоча історія досить проста, вона мене чіпляє оцією грою і нереальністю реального. Інший про життєві колізії двох жінок, котрі колись перетнулися давно і ось – знову… І все це на фоні гонконгзького броунівського руху і дуже закрученого сюжету. Особисто я, коли перечитувала, не могла відірватися. Це для мене показник того, що роман буде мати успіх. 

І ще один роман, мабуть, на сьогодні, я вважаю його самим особливим своїм твором. Він про дівчину з генетичною хворобою, котра впливає на все її життя. Однак, Бог не посилає того, з чим ми не можемо справитися. Ця історія світла, незважаючи ні на що.

А про те, що ще ненаписане мною… То я, як археолог, відкопую з землі артефакт, тіло тексту і ніколи не знаю наперед, про що він. Тому мені цікаво так само, як і читачу. Відверто кажучи, я захоплююсь Воннегутом, котрий, працюючи над "Бійнею номер п'ять" зробив мурал з сюжетних ліній на стіні дитячої. Однак, це не мій підхід. Я народжую текст, не знаючи, якого кольору в нього очі.

Яке ваше головне досягнення?

Я ще занадто молода, аби підсумовувати. Можна написати: життя, його плин, мої друзі, мій коханий, батьки, творчість… Однак, це калейдоскоп подій і людей навколо. І людина сама вирішує, що впускати в своє життя і притягує події. Тож, моє головне досягнення – що я така, яка є.

Ваші книги прищеплюють любов до батьківщини? 

Однозначно! І я завжди пишу з великої "Батьківщина". Щоправда, потім редактор мене іноді випрявляє, мовляв, не завжди в смисловому контексті тексту це доречно. Але для мене це так. Всередині.

– Ви письменниця з України. Що для вас це означає і як цей факт впливає на ідеї та теми ваших книг? 

Україна настільки в мені, що, ось зараз, відповідаючи на це запитання, я намагаюсь згадати, а чи є хоч один мій твір, в котрому не було б моєї Батьківщини? І не можу. Бо ж твір – це уособлення автора. Принаймні, відвертий твір. А я інших не пишу…

Що надихає на новий матеріал? Подорожі, книги, любов?

Все разом. В мені десь глибоко причаївся письменник-мандрівник. Я кожного разу починаю твір на новій локації про те місце, де триває моя подорож.

Я люблю трепанувати людські почуття і емоції. І, разом з героями, я переживаю їхні колізії. Було таке, героїня захворіла – і я відразу ж злягла з малярією.

Книги… Деякі по-справжньому бентежать і надихають. Делікатеси текстів Набокова, особливий ритм Булгакова (адже слово має свій темп і всі твори в цьому неповторні), інтуїтивність і осяяння текстів Кларіс Ліспектор, інтелектуальна іронія Воннегута.

Чи можете розповісти про жахливу помилку, яку більше ніколи не повторите?  

Я ще її не зробила.

Ви популярні в соцмережах. Це щось для вас означає?  

Насамперед це можливість показати свої тексти. Ви не уявляєте, яке це щастя, коли хтось бере і пише про те, що йому дала моя проза. 

Ви відповідаєте на листи або повідомлення ваших читачів? Про що вас зазвичай запитують?  

Звісно! В основному, як я пишу і коли вийде моя наступна книга. Все, що я можу порадити тим, хто хоче писати – просто сідайте і пишіть. Все геніальне просто.

В ТЕМУ: Любит сказать «крепкое» словцо и взрывается: Маша Ефросинина о 5 своих главных недостатках

Що вам додає впевненості в собі?  

Підтримка родини і друзів. Природа, йога, адреналін від стрибків з парашутом і медитація. Сонячні промені  влітку. Гарна кава. Можна було б ще додати: парфуми, косметика, модні лахи… Але, зазвичай все це тьмяніє в порівнянні з простими, але важливими щоденними діями і речами. 

Найбільше впевненості додає нове написане слово. Коли на дев’яносто одну сторінку буде хоч одна з достатніми якостями для абсорбування струмочком. Я це так називаю.

– Які п'ять речей ви б винесли з будинку під час пожежі? 

О-о… Це дуже болюче для мене запитання. Річ у тім,  що, коли я була зовсім маленькою, в Києві трапився невеличкий землетрус (хоча про нього мало хто пам’ятає). Я фізично відчула, як легенько вібрують стіни і ще індійські мідні вази на шафі задзеленчали. Після цього я пів року носила на маленькому столику з коліщатками, котрий до моєї аннексії мама використовувала для сервірування кави, клунки зі своїми пожитками. Звісно, це скоро минуло і не в останню чергу через мудрість моєї мами-педагога, котра, керуючись методом виховання Монтесорі, мені майже нічого не забороняла і створювала принадні умови для саморозвитку.

А потім вже в школі, пам’ятаю, на фізкультурі, ми якось вчились вдягати протигази і фізрук нас повчав в жодному разі під час пожежі не намагатись витягти з дому домашнього улюбленця. Я від такої несправедливості ледь не плакала і собі твердо вирішила: головне не речі, а живі істоти і їхній порятунок.

В який життєвий момент письменство вдається вам найкраще? А в які моменти натхнення відсутнє?

Та немає таких моментів. Треба просто сідати і працювати. Ось і весь секрет плідної творчості. А якщо прагнути, аби ця творчість видавала якісний продукт, – то ще й багато-багато читати.

Яка ваша улюблена дитяча книга?  

Зібрання казок Андерсена. Загалом, вони похмурі і недитячі. Однак, саме те, що я просила почитати бабусю, поки дивилась як падає сніг за вікном, підсвічений ліхтарем і поволі засинала... Те зібрання з пожовклими сторінками кишинівського видавництва "Луміна" тисача дев’ятсот сімдесят п’ятого року до сих пір відкриваю, коли я згадую бабусю, або починає падати сніг.

– Яку першу серйозну книгу ви б порадили підлітку?

Дорослі, це ті самі діти і підлітки, погодьтеся. Я не ділю літературу на підліткову і дорослу. Ось яка книга варта того, аби її перечитувати ще і ще, кожного разу віднаходячи нові пласти і грані, так це "Маленький принц" Сент-Екзюпері.

Давай дружить в Инстаграм!



Новости партнеров:


Загрузка...